Пам'ятна дошка школі червоних старшин, м. Харків

Біля головного входу до будівлі Харківського апеляційного адміністративного суду (вул. Семінарська, 46) на фасаді встановлена пам'ятна дошка Школі червоних старшин, яка колись тут розташовувалась.

До Харківської ШЧС при її створені у 1920 р. курсанти прибули за наступними направленнями: від ЦК КП(б)У – 12, від Галбюро ЦК КП(б)У – 9, від губкому КП(б)У – 3, від губпартшколи – 17, від Сосницького комітету КП(б)У – 1, від Донецького комитету КП(б)У – 2, з Казані (колишні вояки УСС та УГА, що перебували там у фільтраційному таборі) – 134, з 888-го польового шпиталю – 1, з 10-го запасного куреня – 63, з окремого запасного куреня – 5, з 3-го запасного полку – 1, від комсомолу – 2, від сторожового куреня в Катеринославі – 4, від Опродкому в Богодухові – 1, від Лисичанської та Волчанської міліції – 2, від Полтавського, Харківського, Прилуцького, Лебединського та Куп’янського військкоматів – 18, з команди одужуючих – 6, добровольці – 43, з курсів комскладу Південно-Західного фронту – 11. 
У жовтні 1922 р. було проведене злиття КШЧС та ХШЧС у так звану Об'єднану школу червоних старшин в Харкові (до Харківської школи було переведено кращих курсантів з Київської). Не виключено, що причиною такої реорганізації стало згадане вище викриття антирадянського підпілля у школах.
З жовтня 1923 р. ХШЧС мала назву «5-та Об'єднана школа червоних старшин», з кінця 1924 р. — «Школа червоних старшин ім. ВУЦВК». За деякими оцінками вона підготувала до 1 тисячі командних кадрів. У Харкові школа розташовувалася за адресою вул. Володарського, буд. 46 (сьогодні в цьому будинку розташовано інженерно-авіаційний факультет Харківського інституту ВПС імені Івана Кожедуба). 
Викладачі шкіл, незважаючи на складні економічні обставини в УСРР, забезпечувалися на належному рівні. М. Полетика згадував про свою працю в 1921 р. в ХШЧС: “У меня сохранилось смутное впечатление о моей работе, но, по-видимому, начальство было мною довольно. Сужу об этом по тому, что мне, как штатному преподавателю военной школы (а их приравнивали к строевому командному составу) дали военный продовольственный паек не только для меня, но и для моих родителей в Конотопе. Родителям сразу стало легче. Мало того, по-видимому, в порядке "премии" я получил английскую серо-зеленую шинель, из числа захваченных Красной армией у деникинцев, и я перешил ее на штатское осеннее пальто "реглан"”. 
Потрапити до ШЧС було мрією багатьох червоноармійців, навчання в ній вважалося за честь. С. Поплавський згадував: „В то время я уже состоял кандидатом партии и с большим старанием готовился к тому, чтобы стать ее членом. Вечерами, нередко до полуночи, занимался политическим самообразованием. Меня окрыляла мечта стать красным командиром. И я решил поступить в Харьковскую военную школу червонных старшин, готовившую командиров взводов. К сожалению, знаний было маловато и комиссия не сочла возможным направить меня туда”. Щоправда, через якийсь час, завдяки успіхам у службі, його таки відправили за розпорядженням командира корпусу в ХШЧС ім. ВУЦВК.
Спочатку ХШЧС мала три відділення: піхотне, кавалерійське та артилерійське. У 1923 р. кавалерійське було передано до складу Зінов’ївської кавшколи. Через кілька років артвідділення ХШЧС перевели до САШ. 
Таким чином на кінець 1920-х рр. ХШЧС готувала тільки командирів піхоти. При цьому – лише для територіальних дивізій УкВО. Зокрема майже повністю її випускники опинялися в таких стрілецьких дивізіях – 95-й Первомайській (з 1934 р. – Молдавська) сд 6-го стрілецького корпусу (Первомайськ), 96-й Подільській (з 1927 р. – Вінницька) ім. Яна Фабріціуса сд 17-го стрілецького корпусу (Вінниця), 99-й Черкаській сд 17-го стрілецького корпусу (Черкаси) та 100-й сд 8-го стрілецького корпусу (Біла Церква). В останніх двох вихованці ХШЧС складали більше 80% командирів нижчої ланки.
З доступних окремих даних складно зробити висновок про рівень викладання в ХЧШС. Але можна навести такий приклад – Кузьма Дерев’янко, чий підпис згодом поставить крапку на Другій світовій, в цій школі зацікавився японською мовою і вже під кінець випуску міг писати японською. Вочевидь, викладачі в школі були сильні. Можливо, зіграло тут свою роль і те, що в другій половині 1920-х років Харків був одним з найпотужніших центрів орієнталістики.
ХЧШС виконувала почесно-регламентні функції при тодішній Раді Міністрів, коли Харків був ще столицею України. Наприклад С. Поплавський як командир роти ХШЧС ім. ВУЦВК вітав членів ВУЦВК та уряд УСРР на засіданні комітету від імені військ УкВО. Його рота промарширувала площею перед театром ім. Шевченка, де проходили збори, і присутні урядовці відзначили чудовий вишкіл курсантів. 
Курсанти також несли вартову службу, зокрема на Харківському аеродромі.
У 1920-х – першій половині 1930-х в УСРР розгортається т.зв. процес українізації – політики ЦК КП(б)У та уряду Радянської України, спрямованої на запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу передусім етнічних українців. У 1925 р. була створена Всеукраїнська центральна комісія з українізації державного апарату при РНК УСРР. 
ХШЧС, що знаходилася в тодішній столиці УСРР, не могла опинитися поза цими процесами. До того ж, один з провідників українізації – нарком освіти М. Скрипник особливу увагу приділяв питанню запровадження української мови в ЧА, оскільки вважав останню потужним засобом русифікації. Керівництву республіки та місцевої компартії вдалося здобути певні поступки в питанні впровадження української мови в середовищі військовослужбовців, передусім – в місцевих військових школах та територіальних дивізіях РСЧА. Піонером у цій області стала Харківська школа червоних старшин. За участі викладацького складу ХШЧС був укладений та виданий "Практичний російсько-український словник для військових" (1924 р.). 
Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом, тобто створення Української Радянської армії на території УСРР. За твердженням окремих джерел таку ідею підтримували відомі командувачі Червоної армії, що не були етнічними українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір. 
Курсанти ХШЧС часто зустрічалися з українськими письменниками – яскравими представниками Розстріляного Відродження: В. Елланом-Блакитним, П. Тичиною, Ю. Смоличем, Д. Бедзиком тощо. 
У школі була чудова україномовна бібліотека. Відомий український перекладач світової літератури Дмитро Паламарчук згадував про те, як в 1941 р. його призвали до Червоної Армії: «Трапив я у танкову частину. Привезли до Харкова, точніше на Холодну Гору. В приміщення, де розташовувалась перед тим знаменита Школа червоних старшин, яку в тридцяті роки, звичайно, ліквідували: частково виарештували, частково вистріляли. Проте всіх перебити, мабуть, не спромоглися. Нас вишикували на подвір’ї. Стоїмо сільські жовтодзьобі хлопаки. Приїхав заступник командувача Харківського військового округу. В шинелі, але в сивій шапці, набакир заламаній. Подивився на хлопців, посміхнувся і зично гукнув: Доброго здоров’я, козаки! Українською мовою. Це було настільки неочікувано, що ми захоплено закричали хто на що здатний. Тільки не “Служу Советскому Союзу!”. На другому поверсі я надибав на бібліотеку. Зачинено. Випросив у сторожа ключа, зайшов і мені очі загорілися. Ранні збірки Тичини, Рильського, Зерова, Свідзинського, Плужника, “Пальмове гілля” Агатангела Кримського – справжнісінькі скарби. Книгозбірню було грамотно і мудро укомплектовано. І я подумав: “Ото були б українські офіцери культурні, освічені, національно свідомі!” Пізніше сторож мені по секрету розповів, що цією Школою червоних старшин опікувався Микола Скрипник. Як випадала вільна година, я біг до бібліотеки, брав книжки і заповнював прогалини у своїй високій освіті. До двору завезли колись тюковане сіно. Я з тих тюків збудував кімнату і розкошував». 
Варто відзначити, що проведення політики “коренізації” в РСЧА було вкрай складним питанням. Так, у зв'язку з питанням про українізацію на III партконференції військових комуністів Українського військового округу в 1925 р. питання про видання військової літератури умовно знов було знято й розв'язано постановою про видавничу роботу. Прийнято рішення – для видання військових підручників утворити в Державному Видавництві України військовий сектор (“Тільки створення такого сектору дасть необхідні матеріальні й організаційні передумови для правильного вирішення завдань з видання військової літератури українською мовою”). Цього ж року на Всеукраїнській нараді політпрацівників заслухано доповідь "Про Червоноармійську літературу".
Упродовж 20-х — початку 30-х років школа зберігала переважно український склад (до 95% випускників були етнічними українцями), викладання українською мовою. Після згортання політики українізації ХШЧС втратила національний статус, перетворившись на одну з інших звичайних військових шкіл РСЧА (хоча назва “червоних старшин” продовжувала існувати до кінця 1930-х років).
У 1931 р. органи ДПУ в УСРР провели операцію „Весна”. Так іменувалося розкриття „контрреволюційної змови колишніх царських та петлюрівських офіцерів”. 
У Сумах було заарештовано та засуджено сімох викладачів САШ, одного з них – Є. Левенсона засудили до розстрілу. Загалом УкВО фактично було залишено без командних кадрів – до розстрілів та різних строків ув’язнення було засуджено 328 командирів, майже стільки ж були вигнані з армії, з тих, що уціліли 70-80% перевели в інші військові округи (дані Я. Тинченка). Головне обвинувачення – підготовка контрреволюційного постання.
Найголовніші свідчення про це дав арештований викладач ХШЧС В. Москаленко. Для слідчих він написав грандіозний план повстання, який передбачав, крім переходу на сторону „Харківської контрреволюційної організації” частин УкВО (разюче схоже відтворюючи мобілізаційний план РСЧА на випадок війни), створення 5 піхотних і 1 кавалерійської дивізій з числа повсталих селян, а також – кількох артбригад на базі Одеської, Київської та Сумської артшкіл. Сучасний дослідник Я. Тинченко вважає, що під час слідства Москаленко просто збожеволів... Натомість діаспорний історик ОУН П. Мірчук та автори виданої СБУ праці “Розсекречена пам’ять” цілком серйозно посилаються на зізнання Москаленка як на свідчення існування серйозного націоналістичного підпілля в частинах РСЧА, розташованих на території УСРР.
Крім того, Москаленко дав широкі свідчення про „змову” майже всіх викладачів ХШЧС та командирів українських територіальних з’єднань. В результаті органами ДПУ Харківська школа була майже повністю розгромлена. До речі, тоді ж були арештовані й майже всі співробітники штабу УкВО.
коли припинила існування ХШЧС. А це питання не з простих: інколи говориться, що у 1938 р., інколи – в 1939 р., але детальніша інформація відсутня. Тож не наважуюся говорити ствердно і впевнено. 
Джерело.